Блог

Опис відсутній

Село і емігрантки

СПІЛЬНИЙ БЛОГ РОСТИКА ФУКА І МИКОЛИ ШПАКОВСЬКОГО

То не дурно маємо, як пише стара книжка, дві третих чорнозему шьвіту. А всьо пішло від чорної крови тих зацьонтих вар’ятів, хто нагло терлиґала нападати на наші морги поля зо сходу, від Чорного мора і так само зо заходу через Раву-Рушьку. Воно затєте потороче, бігме ніколи не могло сі нажерти і думало, жи як возьме нести си перед войском посвєчену хореньґву, то Бог одобряє ту напасть і ґвавт. Ну тай так ті злодюги полишалисі в нашій земли, перегнивали собі забуті своїми родинами і чим більше їх було - земля ставала в нас всьо чорніша і чорніша. Як шмір. А хробаки були від того грубі як жмії, земля масна як масло, хоть бери і на хліб масти, так постарші люди повідали. Бо наш хлоп хоть і має жилізні нерви, годен грати на бандурі, сурмі, жоломідзі, цимбалах, гуслях, лірі, цитрі, бугайови чи трембіті – все сі збере докупи як тре вобстати за своїх і поставити вражих паталах на лопатки. І то певно через то, жи та сила в жилах бересі в людині з любови, яку ніґди нікому не можна рушити.

І то недурно маємо, як пише вже новітна книжка, дві третих найфайніших дівчинисок шьвіту. Бо деякі з тих, жи прийшли до нас з тотими хореньґвами, сі зостали ту жити. Наші люде добрі і гміют прощати, якшо ти сі розкаяв, а дівки люблят чужих трошка більше ніж своїх. І з тої всевкраїнскої любови до чужинців тай сі понароджували дітиска – їдне рабе, друге кучераве, трете засмагле як какава, а читверте з носом як в Руслоня Приступи з Ходачкова. Такво би десь в Африці чи на китайцях гет би не розрізнив чиє то мале побігло до склепу за дріжджами, а в нас вже знаєш, жи як риже, то Дмитра Яструбецкого, а сракате і литкасте – то Василя Крачконогого. І вже в селі можна сі придивити, хто до кого колись ходив патики рубати, як чоловік був в кумандіровці, і які дітиска з тих патиків сі понароджували. Але люблят їх як своїх, бо хто його знає, чо воно таке кучераве? Може таке бути, жи воно в шестому коліні буде похоже на прапрадіда, так всьо сі намішало в крови.

Тай люцка любов – то по-всілєкому виглідає. То як нюхати свої пердячки, як ти сам си лежиш під перином. Або невіть з ньом і по черзі пшукнете, то ти – то вона, гет догори підлітає навознак, комарів ту вже не буде ніколи. І нюхом чуєш, жи твоя є своя, бо їлисьте то само, а на той ваш капусняк ребра зо свині передав був стрийко Михасько від тих лушпаїв Мугайцьових зо Стрийского району. А ше та маршрутка з тими ребрами їздила зо дві неділи глухими селами, жи гет тре було відмочувати ті костомахи і маршрутку в оцеті, шей води залєти в карбіратор і горівки в шофера. Добре, жи живий! Любов, то коли два вар’яти зробили третого. Любов – як срачка, бо тєжко сі стримати і втримати ноги вкупі на високих горбах. Але скоро привикнеш. Бо ти не є культурне чоловічиско, не ходиш в театри, не дивишсі, як шьвіт той скоро вобертаєсі, невіть не знаєш, жи твоя найменча доця в шестій клясі вже курила з бульбулятора. Ну але любиш її, бо мусиш.

Без любови не було би ніц. То таке відчуттє, жи перше як глипнеш на ню і розумієш, жи то є вона, жи ти чекав її всьо своє зашміране життє, то чуєш як шось ті в животі сі враз закрутило, ніби хочеш до виходку. Але потім воно двигає тобом як то цунамі і доходит до корінчика, їкий поволи сі пробуждає і дає сигнал – то є вона! Той сигнал ґалярмово йде в голову, і хлоп вже ні про шо не думає, лиш тілько за ню. Спати не годен, бо вона на него зо стелі дивисі, їсти нє, бо всьо якесь непосолене, до роботи руки гет чисто не лежат, і нема до чого сі вчепити. А вона шо? Ходит зо всякими шлапаками на танці і до лісу по гриби, блудят там по півночі, приходит зраня, ціхонько закриває фіртку, матюкнесі шопотом на пса, би часом не буркав, бо не хоче, аби тато її в роздертих райтузах засік. Якби ж то вона в той момент знала, жи ти не спиш і поволи сліпнеш з фонаріком під ковдрою з її знимкою.

Ну і зекономиш на їдзеню, купиш ї якісь нові пацьорки в цьоці Франі, а сам дихаєш раз через раз, троха клиґаєш. Десь колєґи були їздили на заробітки тай привезли костюма, відпродали ті, модний металік, як в Олька Ридзайового був на вісіллю. А тись пішов в нім до ньої і всьо би було добре. Якби не повалив грубий дощ. Бо той костюм був їкийсь паперовий і начисто зліз, там такі роблят на їден раз, на тамтой шьвіт, для небощиків. Добре, жи труси були байкові і з метеликами, не так фест змерз. І такво тримаєш той кущ ґризентини в руках, стукаєш в сутерини, стаєш на колінцєта, вона втворає і ше питає чи поповнив їй рахунок. Бо то сі так само рахує.

Всьо сі рахує - шо любов, шо костомахи. Бо як гмреш часом першим, то вже тре буде місце на цвинтару помножити на два, бо вона полюбому захоче прилягчи коло тебе, як настане її година. І де би там вона не була – в Заліщиках чи в Італії на заробітках, але буде там, де її перший хлоп лежит. Другі і треті вже не такі. Ну а в хлопа трохи інакше. Він вже як другий разі сі вженит, то за него всьо порішано, де йому яму викопати. Аби не там, де перша лежит, бо між бабами то страшна война нащот того. Бувало родини проклиналисі. А най сі сварат. Хоть по смерти відчую себе не пияком, а мачом…


Читайте також