Блог

Опис відсутній

Крига скресла…

Блог Чупіка і Боденчука

Мрії не завжди збуваються, все хороше рано чи пізно закінчується, а бонуси від "Сільпо", то просто туфта для бабусь. Дійшов я такого висновку в своїх повних 15 років - кожна мить нашого життя, це безкінечна вервечка розчарувань. Здавалось би цілий світ перед тобою відкритий, роби що хочеш, живи,як заманеться, але ж нє, обов'язково знайдеться якесь гімно, яке ніби-то і не заважає тобі, але й своєю присутністю створює тобі дискомфорт.

 З якою б великою радістю, я сьогодні не згадував про школу, виринають зі спогадів і зовсім негативні моменти, після яких затерпає все тіло, включно з нігтями і волоссям. Не можу сказати, що в рідній дев'ятій школі вчилися аж настільки вар'ятські діти, але фантазії їм не бракувало. На сьогоднішній день гордий громадянин Сполучених Штатів, а на той момент ще тільки мій однокласник, десь дізнався про таку штуку, яку він називав "гіпноз". По суті то була коротка асфікція, після якої людина на деякий час відключалася (я не медик, тому можу в термінах трохи плутатися). Спочатку воно було всім дуже цікавим, половина класу були "гіпнотизовані". Нарешті черга дійшла, до самого "новатора" Віталіка, якому не терпілося відчути той кайф відключки. Довірився він тоді двом своїм асистентам, які допомагали йому "гіпнотизувати" однокласників. Процес пішов, Віталік присідав, а "кашпіровські" готувалися до подальших маніпуляцій з пацієнтом. Усього технологічного процесу не можу вам розповісти, щоб, як то кажуть, дурне не лізло до голови. І вже коли Віталік перейшов в режим морського огірка, один з асистентів впустив його. Пізніше він пояснював це тим, шо мама поклала йому в портфель котлети і якщо б він не з'їв їх тоді, то до наступної перерви, вони б зіпсувалися. Як виявилось одного тримача для "главврача" Віталіка, було замало і він повалився на холодну бетонну підлогу. Ним почало трусити, очі закотилися, а асистент з переляку здається навіть видавив скупу чоловічу бібку в труси. Володя, наш однокласник, про якого я вже не раз згадував перший з нас спохватився рятувати бідаку. На щастя кількох добрих ляпасів вистачило, аби привести пацієнта до тями.

- Мама? Я запізнюся до школи? - запитав Віталік в свого рятівника.
- Де я? Вовка, я тебе знаю, - нарешті він при пам'яті, подумав я і побіг до класу, розказувати дівкам про події останніх десяти хвилин. Бути "гіпнотизованим" нікому більше не хотілося. Віталік став трохи дивним, часом нам здавалося, що навіть ясновидячим але то були знов якісь його фокуси.

Школа для мене закінчилась, чи ні? Сидів я під вербами біля ставочка і ламав голову над тим питанням. Дочекаюся серпня, а потім буде видно, літо попереду, часу є багато. Нарешті вдалося знайти собі першу роботу на канікулах. Я працював в татового знайомого на дачі. Носив цеглу, вчився косити траву і пізнавав всю силу і могутність " русского мата ". Слова, які дядько Олег використовував для зв'язки між матами, я чув рідко. В мій бік мат прозвучав, тільки один раз, коли я не втримав аудіосистему, якою дядько Олег дорожив більше, аніж будинком, машиною і дружиною разом взятими.

- Жований крот - спочатку почулося мені, але пізніше вдалося почути матюк чіткіше .
- Я же прасіл астарожніє! Пізд@ц навєрнає радіотєхнікє! Щас правєрім.
- Работаєт бл@дь, ахах, я же гаваріл тєбє, работаєт сук@, - тішився він як дитина і цілував вціліле майно.
- Андрєй, ти ізвєні н@х, я ета бл@ пагарічілся, - не зводячи очей зі "скарбу" перепрошував він.

Дядько Олег був людиною дуже доброї душі і унікального характеру. Музика, матюки і папіроси складали його щоденний "раціон". Зіпсувати ту музично-папіросну ідилію могла тільки цьоця Леся, яку душила жаба, бо вона знов хотіла посваритися, але аудіотєхніка глушила шумове забруднення з її ротової порожнини. Зоряний час цьоці Лесі наставав під час обіду, коли вона починала годувати нас капусняком в перемішку з своїми зауваженнями.

-Так женщіна, я гаварю тєбє замалчі, нєто, пашлю на х@й! Ти паніла? - відрубав дядько Олег і продовжив сьорбати капусняк. Після такого аргументу вона як правило припиняла "ефірне мовлення" і починала готувати контрудар на вечерю. Їхнє життя нагадувало один з моїх улюблених фільмів "День Бабака", вони сварилися і мирилися по двадцять разів на добу і так щодня. Терпіння вистачило по моєму на тридцять вісім років, допоки смерть не розлучила їх. Сибірські корені і здоров'я не втримали мого роботодавця на цьому світі. Дядька Олега не стало в 2013 році і всьо, шо в мене залишилося на пам'ять, то два ведмежі пазурі і диск білоруського гітариста віртуоза Дідюлі.

Літо 2004 року, воно було особливим для мене і тим, шо я вперше втріскався по самі вуха, по справжньому. Тих два місяці літа, напевне ніколи не забуду. А починалося то якось дуже по дурному. Була в нас колись така хороша традиція, щонеділі з однокласниками ми ходили в тир, постріляти. Після одної з таких прогулянок, захотілося поплавати на катамаранах але черга була настільки великою, що бажання різко відпало. Недільний день, був в самому розпалі, додому ще не хотілося і ми скинулися на літрову пляшку світлого "Славутича". Обравши делегата, ми з Володькою всілися під каштанами на лавочку і милувалися дівчатами на протилежному боці алеї. Вже зараз я розумію, як же воно смішно виглядало.
- Ота з права, моя. Твоя та, що з коротким волоссям. - скерував Володя і продовжував тішити свою уяву еротичними подробицями.

- Ооо, я б її молотив, я би дав під хвоста, вона би в мене знала! Пра? - так, так, Вова підтвердив я і повернувся до своїх кучерявих фантазій. Щоб якось ясніше змалювати картину, уявіть собі двох прищавих мачо-менів з величезним бажанням тілесної близькості і заячою сміливістю, яка заважала втілити те саме бажання. Але чи то сонечко припекло, чи дівки зрозуміли всьо і так, одним словом доля стала на наш бік. Стріляючи величезними карими очицями, панянки ясно давали зрозуміти, шо, пацанчики підвалюйте на нашу лавочку.

- Помахай-но їм! - сказав Владзьо і штурхнув мене в бік.
- Не хочу, махай їм сам! - відповів я Володі і продовжив німо споглядати кобіт.
- Ну то, я так-само не буду, бо буду виглядати, як придурок. - Чомусь мій товариш не подумав, що якби я махав дівкам рукою, то також виглядав би придуркувато. І пізніше, за пиху Бозя покарала Володю.

Повертаючись з кущів, які послужили йому туалетом, він зашпортнувся і розбив собі коліна. Потім ще довго хвалився, як мужньо терпів і як кров текла ніби з кабана. Але я ж то знаю правду матку. Притягнувши напівпритомного Володю до лавки, я посадив його і пішов до дівчат просити якихось серветок, щоб врятувати друга від так званої крововтрати.

Віка і Аліна, виявилися дуже чуйними і ніжними. На щастя із "Савутичем" повернувся Юрко, і як справжній джентльмен, запропонував панянкам "півасіка з сємочками". Вони чемно відмовилися і переборюючи сміх надавали першу медичну допомогу. Я все-таки наважився попросити в них номер телефону і домовитися про зустріч десь на тижні. Ми просиділи до пізнього вечора і певно просиділи б і довше, якби не подальші події. В животі відбувалося шось неймовірне і я думав, шо то була любов. Але виявилось, шо пиво з пломбіром якось вступили в конфронтацію і змушували швиденько прощатися з дівками і бігти додому короткими перебіжками.
                                                                     ***
Коли тобі 15, то ти починаєш мріяти про дівчат, мотоцикли і славу. З славою було важко, а от дівчата і мотоцикли були реальнішими. На п'ятнадцятий рік моїх уродин, вітчим мені подарував «Планету-5». Ну я говорив всім, що подарував а насправд, давав час від часу покататись і то з каляскою, і в рожевому шоломі, щоб дитя не побило голову, повну дурнуватих задумів. Дівчата ж коли бачили хлопа на моцику то зразу починали піщати, як квочки на сідалі і майже нести яйця, кожна хотіла собі такого.

Та якраз на моє нещастя та планета зламалась, здавалось все життя пішло шкереберть, пропали всі ставки, дівки і мрії. Вітчим не даремно  вчив мене чоловічої роботи, розбирати і збирати мотоцикл. Та з дитячими іграшками в мене якось краще виходило, розібрав машинку, подивився, що там всередині і зібрав назад, а не зібрав, то взяв клей і зліпив. Розібравши мотоцикла, зі своїми братанами Льошкою і Сашкою ми були в мазуті, темні, як діти сонячної Намібії. А от коли збирати виникли проблеми, зібрати зібрали, а деталі лишні залишились.

– Та хєр з ними, пробуємо завести, - крикнув Сашка.

Я у своїх резинових шляпках, які саме тоді увійшли в моду і в яких ходило пів села, а моє село то не таке вже і велике було, я стукнув по лапці мотоцикла, курча її де ниньки втрафив, як вона віддала в ногу. Та моцик задеренчав і на диво завівся.

Як я вже говорив, не таке вже і моє село велике, вибираючи з гіршого трішечки краще ми запросили Швєтку, Натаху і Таньюшку кожному по дівці, а хто чия вирішили провести жеребкування вже на ставку. Льошка і Сашка сиділи в колисці в шоломах, тримаючи дівок на руках, я ж вів ту «Планету», а Танька міцно трималась за мене, бо страх, як боялась, що я за кермом. Чесно кажучи я теж боявся, бо не дай Бог, на моїй совісті буде 5 інвалідів. Та половину дороги ми подолали, дівки захтіли, як завжди в туалет, тому потрібно було зупинитись на піт стоп, поки вони сходять до лісу.

Ми прихопили цигарки і алкоголь, щоб споїти дівчат, але як згодом виявилось, двоє з них штунди, а вони грішити не будуть, тому душ які будуть вживати алкоголь стало менше. Вернувшись Танька хряпнула майже пів ґумака вина, чи то вона була алкоголічкою, чи просто хотіла притупити відчуття страху, від того, що я веду ту чортопхайку.

Приїхавши до ставочка, ми істинні джентльмени вирішили попити чорнила, закурити і вже після того, розсудити на картах долю. Та наші супутниці виявилися, як-то кажуть з "яйцями" і першими запропонували зіграти на роздягання. Танька програвала, і мала постати переді мною у чому на світ цей прийшла. охмелівши від вина вона вже згідна була піти зі мною в ліс, і тільки-но ми зайшли до лісу, як моє щастя порушила небесна канцелярія, хлинула злива. Всі почали кричати: « Заводь драндулєт, бо змокнемо». А транспорт як завжди підводить в такий момент, механізм не завівся, видно гайки які були в гаражі, все ж потрібні були для мого транспорту. Дівки залишили нас, а ми не могли залишити мотоцикл і мокрі як цуцики, пихали його три кілометри до дому, допиваючи вино. Льошка тоді мав ангіну, Саня бронхіт, а я все шкодував, що не побачив Таньку в образі Венери, яка виходить зі ставка.

Зрозумівши, що з моциками діло глухо, я вирішив підкорити гітару і здобути славу хоча б в моєму селі. Перше, що я навчився грати «С Днєм раждєнія Віка», тоді на мене повелась Віка, яка була внучкою директора школи. Ми гуляли вечорами, поїли комарів своєю закоханою кров’ю на лавочках при місячному світлі. Всі були задоволенні, окрім її діда Володимира Трохимовича, бо він знав який я вар’ят і скільки вікон перебив у тій школі. Завгосп мене завжди проклинав, коли шклив вікно, а класна керівничка плакала, бо отримувала від дєріка. Одним словом наші зустрічі з Вікою були під забороною. І єдиний варіант бачитись був її побіг через вікно. Так ми зустрічались тижнів два, незважаючи на пса, який заводився немов сигналізація, коли я перестрибував паркан і біг через кущі до її вікна.

Одного вечора пробравшись на ворожу територія директора, я підсів під вікно де завжди спала Віка. Вікно було привідкрите.

- Я тут,- мовив до неї. - Виходь. Я заберу тебе звідси, ми втечемо далеко. Перетнемо Збруч і сховаємося десь в Шумську чи під Ланівцями. Знаєш, не люблю я твого діда старого хріна, що забороняє нам зустрічатись.

І тут із вікна показалась фізіономія директора.
 - Ах ти, зараз я тобі дам. Хрін?! Хрін ти в мене 11 клас закінчиш, хрін ти в мене атестат отримаєш.

Я летів через городи, витоптуючи буряки, моркву, цибулю. Як виявилось пізніше, рано Віку забрали батьки до Львова і вона не встигла мене попередити про від’їзд. А відносини з її дідом були зіпсовані назавжди.


Читайте також