Якось так вже природою закладено, шо чим ближче до літа, тим більше людина починає вкурвлюватись через різні дрібниці типу роботи, колєґів-брехунів, тих, хто пхається тобі в друзі, порушують твій особистий простір, а потім плють тобі в душу, кризи з доляром, виходу Британії з ЄС, мудаків, які постійно сцяють в тебе в ліфті, порошкових пивів і винів, ну і різного іншого непотребу, як-от липка підлога в Сільпо і постарші гопники на районі, які очевидно на рівні з британцями в Європу так само не спішать. Голова стає солідарною з тілом, посилає то всьо нахер і дає команду – пендзлюй, синка, з міста в свобідніші площини. І я тому не виключення. Захтілось мені втекти від всіх і вся бодай на один деньок, доїхати ровером десь до Залізців, влягтись в сосновому лісочку, запалити священного диму і пролежати так собі пару годин. Довге інтро, бо не так воно просто сталось.

Отож, 23 червня, коли синоптики радили пересидіти таку спеку вдома, я збудився в 6:30 ранку, шоб поїхати в ті Залізці, в яких не був вже років з п’ятнайціть. 40 кілометрів в один бік ровером мене не лякали, тому я шось зачухався вдома і виїхав в 9:00. З самого початку дорога була привітною, як цьоця Люба з винарні на Старожидівській ві Львові. В Чистилові є дуже файний горб, з якого мені завжди хотілось скотитись, але виходило навпаки, бо зазвичай ним я тільки піднімався. Розігнався до 49 км/год., чим поставив нового рекорда на своєму самокаті. Вже коли в Ігровиці спинився попити кави в ґамазині, то подумав собі, шо лишилось всього 20 кілометрів, а я навіть не впрів в свої трусики. Дав собі слово в Залізцях глянути по карті якийсь інший маршрут для повернення, шоб було трохи цікавіше.

Перша знимка, яка вважалась досягненням. На фото: мій самокат і кавалок відбитка мого пальця.

Доїхавши до Залізців (взагалі ця назва мною ніяк не годна сприйматись, бо з дитинства все моє оточення називало їх Заложцями) десь в районі 12 години, я пропустив поворот в той самий сосновий лісок, в якому так хотів спинитись. Ну, думаю, поїду в центр, куплю свіжого хліба (а він в них найсмачніший на світі), пивка, тай сяду собі десь на ставку.

Доплендиґав. Дешеві селфі камери в телефонах розправляють морщини і підтягують маскулінність.

 Так і зробив. Поїхав чимдалі від людських очей і сонця на другий берег, де і сховався собі в заглибинці.

Водичка була дуже приємна, але плавок я не взяв, бо плавати не вмію.

Не просидів я і півгодини, як ноги почали сваритись з головою. Їм таки хтілось більших пригод, а голова в свій час старалась придумати розумнішу відмазку, хоча в неї то виходило слабувато. Не може ж директор вказувати техперсоналу під час відпустки. Якось самовільно витягнулась ше радянська карта Тернопільської області і весь наш колектив (руки, ноги, голова, серце, ендокринна система тощо) почали прокладати маршрут.

Знайди річ, яка змінила траєкторію руху.

Голова схилялась до виїзду на Збараж по вказівникові. Одна рука проголосувала за неї, інша за ноги, які ревно рвались вперед на Почаїв. Обидві руки вирішили звернутись до незалежного експерта. Дим над водою був густий і всюдисущий. Він об’єднав все тіло в єдиний моноліт і ми вирішили їхати на Підкамінь, а звідти, хоч дороги прямої і не показувало, цафнути на Почаїв, після чого вже вирішувати – трасою на Кременець, чи селами на Вишнівець і додому. Перспектива так сильно нас запалила, шо всі почали, самі того не розуміючи, в екстазі пакувати речі. І тільки серденько легенько тьохкало в пошуках валідолу, думаючи, шо про нього забули.

Невеличкий відступ про мого дружбана і компаньйона.

Історично сталось так, шо речам, до яких я прив’язуюсь, я даю імена. І от з самокатом ніяк не складалось. Якого він роду – чоловічого, жіночого, чи воно? І так більше року з того часу як я його купив. І тільки після даної поїздки, перевіривши всі його pros and cons, я охрестив його Бірмікс. Не знаю, чи Оболонь будуть платити мені як ендорсеру, або хоча би постачати пару баночок в наступні поїздки, але дивлячись на його кислотно-салатову раму, постійно хочеться лимонного бірміксу. So be it.

На фото зліва направо: старий Casio, в якому за 5 років з часу дарування не мінялась батарейка; конфіскований в Грубого ліхтарик з його старого ровера; бортовий комп’ютер Comanche (єдине, шо я сам докупив до самоката); поцуплений в жінки ліхтарик, який я їй подарував на день народження.

В 13:30 виїзд на Підкамінь. Обід, температура 32, але то був тільки початок. Сонце палило, асфальт топився, дихати було цікаво. Той кавалок дороги довжиною в 25 кілометрів виснажував і загартовував одночасно. І тут на тобі – Львівщина!

Вперше за всю поїздку з Тернополя на 62-му кілометрі мусів спішитись і волочити свого колєґу, бо то був страшний підйом разом з сонцем в зеніті. Піт котився з голови до котиків змочуючи асфальт, тим самим створюючи аварійну ситуацію для прийдешніх транспортних засобів. Краєвиди відкривались фантастичні. Поля, ліси, срака-банька. Ше кавальчик, і Підкамінь.

Ро вас вітає

З тої радості я проїхав ціле смт, бо не знайшов дороги до монастиря. Мусів вертатись до центру, просравши перші просрані 3 кілометри дороги.

Сам Монастир Походження Дерева Хреста Господнього знаходиться на досить крутенькій горі, тому не дивно, шо там місцеві влаштували хресну дорогу.

Ну оскільки на той момент моїм хрестом був мій ровер, то я його успішно тягнув.

Було приблизно 15:30, коли я добрався до монастиря. Це стара оборонна споруда 15 століття, яка могла притримати не одного басурманина. Хоча не раз потерпала як від османів, так і від людської недбалості. Про неї: там завжди панує спокій. В це місце хочеться повертатись знов і знов, бодай на трошечки. Там же я познайомився з дуже симпатичним жилєтком, яке спокійно собі паслось. До самого каменю я не доїхав, хоча колись на собі відчув, якою він володіє енергетикою, коли вилазиш на нього.

Жилєтко

Камінь itself

Часу для здійснення всіх планів ставало все менше, тому, перекусивши залозецькими булочками і московською ковбасою (шановна меріє Тернополя, не штрафуйте мене. Я знаю, шо слова «Москва» і «Росія» заборонені в нашому місті, але поки шо кращої ковбаси для мене не придумали), я приліг в тіні старечого дуба, а може липи на якихось парканайціть хвилин.

Приліг в тіні старечого дуба, а може липи на якихось парканайціть хвилин.

В 16:00 падйом. Набрав в монастирі води в півлітрову баньку (більше не варто з собою возити на людину, бо по-перше - ми не в Сахарі, по-друге - не в Каракумі, по-третє - нема чого пити воду лишній раз. Для себе прийняв за правило по 3 ковтки на кожні 10 кілометрів). Розпитував в місцевих вуйків, як пекти на Почаїв, то вони просто махнули рукою на схід і сказали, шоб далі питався в людей. Така перспектива мені сподобалась, бо саме цього я від подорожі і чекав – спонтанності. Доїхав до села Немяч, де зрозумів, шо Дредбола там шукати зась. Як повів мені їден вуйко, на Почаїв тре було звернути коло млина направо на Дудин, потім буде Крутнів, а там вже сі вичухаю. Карта моя совіцька показувала розмито, шо і не зрозумієш, де була межа Львівської і Тернопільської області. Якби вам краще пояснити, то мені як греко-католику було спокійніше їхати по селах і просто здоровкатись з людьми словами «Слава Ісусу Христу». Так от в Дудині я вже переживав, чи не скажуть «здрасьтє», бо не був впевнений, шо то Кременецький район, але то ше була Львівщина, і грецька церква гордо висвітлювала хрестом над пшеничними відблисками галицьких полів. Їхавши в сторону Крутнева, я вже собі думав – невже настільки будуть контрасти, шо після привітання я почую оте «здрасьтє»? І ніби в’їжджаю в рідну область, але усвідомлення того, шо Почаїв за якихось 10 кілометрів від себе не відпускало. Межа між Галичиною і Волинню була банальною: 2 кілометри ґрунтової дороги.

Welcome to Волинь.

Причому це була одна з найприємніших ґрунтових доріг, які коли-небудь зустрічались на моїх шляхах. Зліва здалеку виднівся Крутнів, а справа був гарний лісочок, в якому я неодмінно би заночував, якби взяв з собою палатку. Далі було ше цікавіше. Звернувши на дорогу до села, було видно гарнючі ставки по обидва боки дороги. На березі одного з них стояв будиночок на колесах з лозовим тином при вході, шо символізувало обжитість даного місця. На самому ставку мирно плавали лебеді. Завжди мріяв про подібне життя.

В тихім болоті Cannibal Corpse грає.

Компанія KLM мирно процвітає на Кременеччині.

 І таки ітіть його наліво, як тільки я спитався першого стрічного вуйка, чи правильно я їду на Почаїв, він сказав:

- Да! Щаслівого путі!

Курва мать, і це в мене на Тернопільщині, причому на заході області! Але до Московії повернемось трохи згодом. Треба виїхати на трасу. А траса – це якраз Залізці­­-Почаїв. Тільки виїхавши на неї і не прокрутивши педалі якихось 200 метрів, перед нами відкривається абсолютно роверонепідступний горб з серпантиновою дорогою. Тут знов мій Бірмікс сказав мені, шоб я його таскав догори, не тільки ж йому моє пузо катати з горба. Хресна дорога в Підкамені виглядала хрестиковою порівняно з даним підйомом. Сонце про нас не забувало, спечені руки червоніли так, шо якби мене побачили певні депутати облради, то неодмінно декомунізували б. Але чим далі піднімаєшся догори, тим більше красоти бачиш позаду себе. Якраз на підйомі, на 85-му кілометрі подорожі, в пригоді стає гарний хвойний лісок, де так само можна гарно перепочити і посмакувати суницями, якшо ви їдете не в жовтні.

Вигляд з того триклятого горба назад

Камера в мене в телефоні зовсім не передає всіх красот, задумався над покупкою кращого знимкача. При дорозі на горбі вуйко пас корову. Підказав мені, шо лишилось рівно 6 км і не збрехав. Відразу за поворотом показались залатиє купола.

Душу мою ранілі...

Від Почаєва наc відділяло село Лосяч. Оскільки дорога була вже без особливих підйомів, то я добрався в місто хвилин за 20 і відразу вперся в стіни лаври.

Сонце навпроти гарної картинки зробити не дозволяло.

Заходити всередину бажання не було, бо я ж в їхніх очах єретик і боговідступник, пожертви так само давати не було сенсу, бо хто знає, кому вони підуть, тому просто присів в забігайлівці через дорогу надворі. Може і не присідав би, але там в холодильнику виднівся микулинецький Радлер, тому останні залишки слини почали в терміновім порядку витікати з залоз. Час був 18:40, і я остаточно вирішив їхати на Вишнівець, тому дозволив собі годинку перепочити і з’їсти чогось теплого. Ну, думаю, раз я вже в московіцькім краю, то треба неодмінно спробувати «пільмені домашні», як писало в меню.

• А ти звідки такий красівий і згорілий? – спиталась мене цьоця-продавщиця.
• З Тернополя.
• Валя, досип йому ше пару штук, бачиш, хлопець не мєсний!

Під’їхала машина, з неї вийшли троє здорових мужланів московського патріархату на вигляд.

• Три по 100, по пиву і пєпєльніцу. Ми будем в палатці.
• В палатці не курать. – буркнула цьоця.
• Жалко, там в вас хароша музика іграє.

Музика «іграла» там шо нада. Всі стилістичні види і підвиди блатняка. Якось не вкладається в голові безпосереднє сусідство одного з найсильніших духовних центрів країни з піснями про «жизнь варавскую».

Розібравшись в карті, в 19:40 я виїхав на Старий Тараж, з якого селами мав попасти до Вишнівця. І ця дорога якраз і була винагородою за цілу поїздку. Принаймні до Таража. Уявіть собі ідеально асфальтовану дорогу довжиною 10 км, абсолютно рівну, з фантастичними краєвидами, коли сонце вже перестало безжально пекти. Кругом відкриваються краєвиди полів, легенький вітерець обвіває згорівший писочок і руки, і тобі ніц не лишається крім як включити на портативній колонці Нору Джонс і їхати, їхати, їхати…

Вже в самому Таражі мав спитатись в когось, як виїхати на Дзвинячу. Цьоця, яка пасла корови, не сильно розбиралась в географії, і відправила мене на Комарин, бо там гарна дорога. Ну раз таке діло, то печу туди. Природа там - Фінляндія. Ніколи б не додумався, шо в нас на Тернопільщині є такі красиві місця. Правда, забиті.

Сам Комарин видався мені доволі вимираючим селом. Кругом напіврозвалені хати, люди в основному старшого віку. Я набрав швидкості, тай притримувався її, аж раптом за поворотом на роверику каталась дівчинка років 5-ти. Побачивши мене, вона скоро почала крутити педалі, під’їхала до свого подвір’я з криками:

• Мама, мама, тато, тато! В нас в селі новий пацан появився!

Видно, пацани там рідкість. І взагалі, не дивно, шо те село так називається. Всю дорогу мені в очі залітали якшо не комарики, то ті такі дзюбрики, яких фіг повичищаєш.

Захід сонця в Комарині.

Відразу після того, як я зробив дану знимку, до мене з подвір’я вийшла жіночка з криками:

-Іхайгай! Іхайгай!

Думав, шо не розчув, шо вона мені говорить. Аж потім зрозумів - то вона мене так виганяла, бо очевидно я зазнимкував її пасовисько. Певно салатовий ровер і кросівки сприймаються там як шось сатанинське. І скільки я не їхав будучи в її колі зору, я постійно чув оте «іхайгай». Ровер котився сам, так ніби його хтось підпихав. Трохи далі спитався в якоїсь бабці, чи далеко ше до Дзвинячої, вона витаращила на мене баньки, і сказала, шо я їду зовсім не в ту сторону, і та, шо мене послала їхати через Комарин, сама далі свого Таража в житті не була. Привітав себе з ше одними просраними 6-ма кілометрами в обидві сторони і зачав вертатись. Жіночка Іхайгай вже поспішно косила траву там, де я її знимкував і поглядала на мене ворожо.

Повернувся я до Таража, там на ровері їхала молодиця десь приблизно мого віку, але вже добряче спрацьована. Поздоровкався з нею і вирішив спитатись про пряму дорогу на Вишнівець, шоб вже селами не блудити.

• Їдете прамо по цій дорозі, там буде Ридомиль, то там в людей і поспитаєте. А ви звідки?
• З Тернополя.
• Харашо… - сказала вона і засміялась до мене своїм золотим верхнім рядом зубів.
• Дякую, гарного вечора вам!
• Спасібо, до свіданія!

Бандерівський край? Але ж саме тут на Кременеччині і Шумщині був один з найбільших рухів опору. Хоча ця земля з 1772 року була під москалями, не так напевно просто позбутись всього того паскудства. Але як би там не було, люди видаються привітними, якшо з ними здоровкатись.

По дорозі на Ридомиль стільки неймовірних краєвидів, шо хотілось спинятись і фотографувати кожен горбик, кожен лісочок, кожен ставок, але час вже конкретно підтискав, година чорна, вірніше див’єта вечора! Треба вибиратись на трасу. Але парочку красот мусів злапати.

Тут можна лишитись навічно.

Взагалі, по дорозі купа хвойних лісків, верхи яких ніби акуратно підстрижені, як борода гітариста The Hardkiss.

В’їхав в Ридомиль, мене привітно зустрів монумент пам’яті загиблим в 2 Світовій Війні з матросіком, піхотинцем і льотчиком. Трохи далі дерев’яна церква 1780 року. Взагалі я захоплююсь такими речами, неважливо, якого вони патріархату. Сам вік дерева вже викликає повагу до будівельників тих часів, не те, шо зараз. Тобі поставлять хату з брусків за тиждень і вона розвалиться за рік, як то було в одного знайомого гуцула.

Церква в Ридомилі.

 Далі йшло роздоріжжя. Само собою, я поїхав іншою дорогою. Людей в той час на вулиці вже практично ніде не було, пощастило зустріти вуйка з дітворою десь через 500 метрів.

• Добрий вечір, як на Вишнівець попасти?
• О, ти братіку зрухався. Вертайся до церкви і відразу направо. Там буде розвилка, так ти на то не дивись. Виїжджаєш прамо на польову дорогу і сашою, сашою, нікуди не звертай 8 кілометрів, і буде тобі Вишнівець. Тільки нікуди не звертай, прамо сашою їдеш. Бо як звернеш, то в полі і заночуєш. Там вже не буде кого спросити. Ровера маєш харошого, видержить.

Шо ж то за саша така (наголос на останню букву)? Певно ґрунтова дорога. Знаєте, якби не така пізня година, то я б насолодився поїздкою тою сашою. Я був на вершині світу. З одного боку далеко позаду виднілись куполи Почаївської лаври, а на півдні блискало і гриміло. Здавалось, шо тільки б встигнути до Вишнівця, а там вже буде видно з тою погодою. А тим часом темніло немилостиво. Жодної душі, жодного вогника, жодного гавкоту псів. По дорозі пару разів бачив зайців розміром з вівчурів. Приблизно на відстані кожних 2 кілометри були роздоріжжя, причому дорога на них видавалась надійнішою ніж та, якою я постійно їхав «прамо». І тут на тобі, пригода: попереду дорога через ліс. Стемніло вже майже повністю, ліс чорний і густий, вся дорога в одвічних калабанях і ямах. Бірмікс піді мною матюкався, тай я не один раз посилав то всьо в кібену мать. Десь далеко було чути псів. Вертатись змісту не було, тому перехрестившись поїхав далі. 8 обіцяних кілометрів я вже давно проїхав, більше того, показувало щасливе число 13. В 11 вечора посеред лісу. Напевно я таки не там десь звернув, крутилось в голові. Як тут раптом з’явилась якась хатинка. За метрів 50 ше одна, а потім ше і ше. Радості було повні штани, я з того всього мусів спинитись, шоб ту радість вивільнити надвір. Але людей ніде на вулицях нема, світло в хатах не світиться. Проїхавши десь з кілометр, побачив чоловіка з жіночкою на роверах. Скільки ж то було щастя почути від них: «Вишнівець»! Розпитавши як виїхати на трасу, за 10 хвилин вже був на ній. Камінь з душі відпав і можна було нарешті перепочити. Вирішив спочатку піднятись трасою нагору Старого Вишнівця і там в автобусній будці спинитись. В стороні Тернополя постійно блискало, і руки опускались їхати в те пекло, але варіантів не було. Було 23:40, коли я став на відпочинок. Значить я 4 години їздив-блудив по тих селах. Бортпровідник показував 131 накатаний за день кілометр. Ше приблизно 40, і я вдома.

Виїхав в 12 ночі. Трасою їхати звичайно легко, але відразу дались в знаки різні фактори. Найголовніший фактор – це руки. Я зрозумів, шо в такі відстані без рукавиць наступного разу можна не пхатись. Долоні були натерті як в восьмикласника від гріховних фантазій. Великий плюс мого руля – рогатість. Коли втомлюєшся постійно тримати його в звичній для всіх формі і є можливість довго не гальмувати і не переключати передачі, тоді можна руки поставити на роги, які непогано охолоджують і розслабляють на певний час. Про дупу так само треба сказати. Дуже часто вже доводилось їхати настоячи, бо від того трекового сідла вона пекла сурмами. Наступне – це сама траса і дебіли, які по ній деколи їздять. Більшість тебе не вважає учасником руху, особливо далекобійники, сигналять всіма своїми трубами, включають дальнєє світло прямо тобі в очі так, шо ти не бачиш дороги перед собою. І хоча ніц такого страшного не сталось, вирішив на майбутнє купити собі ґелму і дзеркальце.

В 1 годині проїхав Колодно, чим закінчив волинську частину подорожі, яка тягнулась десь 65 км, але запам’яталась найбільше. Про поїздку вночі по трасі є мало шо розповідати, мусів слідкувати тільки за машинами і нормальною дорогою. Хвала богам, шо в ліхтариках батарейки не посідали, бо за ті всі 40 кілометрів останнього маршкидка не було можливості їх купити ніде.

Доїхав додому в 3 ночі. На одометрі показувало 172 км загальної подорожі, майже 12 годин в сідлі. Сказати, шо я був задоволений – це сказати, шо я був задоволений. Дощ мене так і не застав, гаряча (гарача по-волинськи) вода вдома була, борщ на столі і обнімашки від сонної жінки. Планую робити такі поїздки частіше і про них писати. Може воно і є якраз те, чого я так довго шукав собі для хобі?